Напевно, що лютневі дні завжди будуть важкими для українців, поки живе нинішнє покоління. Згадуючи події шестирічної давнини, у грудях каламутиться сум’яття почуттів, передусім гордість і біль. Та що там говорити: ми так і не змогли вповні натішитися перемогою Революції Гідності, бо свято духу затьмарила жалоба за Героями. А вшанувати їх в сумирній тиші і молитві – завадила вже війна.

Згадуючи лютневі події на псячому холоді Майдану Незалежності, Інститутської, чи Грушевського, ми в першу чергу згадуємо незбагненний у повсякдень героїзм наших людей, їхню відвагу і прагнення до свободи.

Так, нині часто доводиться чути, що, мовляв, не шануємо пам’ять Героїв. З цим важко не погодитися. Як важко не погодитися, що наслідками героїзму революціонерів, як це часто траплялося в історії, намагаються скористатися і користаються негідники. Але мусимо розуміти й те, що не будь подвигу Героїв Майдану – хтозна, в якій країні ми б сьогодні жили. Та й чи була б нині на мапі світу держава Україна, а не губернія з губернатором Януковичем.

Війна триває. Тисячі героїв продовжують справу майданівців уже на Сході. Але нині пасує пом’янути  тих, хто окропив своєю кров’ю сніг лютневого Майдану. Помолімося за кожного журавля з Небесної Сотні і згадаємо персонально двох наших краян – стриянина Андрія Корчака та ходорівчанина Романа Точина. Воістину, Герої не вмирають!

Андрій Корчак

Андрій Корчак народився 18 липня 1964 року в Бориславі. Змалечку мешкав на плебанії храму Івана Хрестителя, парохом якого протягом1960 – 1974 років був його дідусь, отець Яків Боровик. Родина Корчаків зазнала чималих переслідувань з боку радянської влади, що вплинуло на характер Андрія. Близькі та друзі згадують про нього, як про щирого патріота.

Згодом разом з сім’єю переїхав до Стрия, з яким пов’язав своє життя, після закінчення Львівської політехніки працював у Стрийському мостоуправлінні. Хоча власних дітей не мав, всю свою любов віддавав племінникам – Оленці і Богданчикові, якому був за хресного. Крім власної старенької мами Дарії, опікувався ще хворою самотньою сусідкою, яка після інсульту майже втратила зір.

Андрій був на Майдані з 30 листопада.  Лише на короткий час приїжджав додому, аби провідати маму. Зі слів старшого брата Юрія, в обід того фатального 18 лютого у телефонній розмові Андрій поділився з ним недобрим передчуттям. А вже ввечері сім’я отримала звістку про загибель брата та сина.

На Майдані Андрій Корчак очолював десятку Стрийської третьої сотні. Зі слів бойових побратимів той день був дуже важким для всіх.

Із одного боку наступали тітушки, які кидали каміння. А з іншого боку — «Беркут», який кидав гранати. Беркутівці розділили їх, вони вже не трималися разом, а стояли по кілька чоловік. Не мали чим оборонятися, не мали навіть щитів. У них були каски і якісь палки.

Коли наступило тимчасове перемир’я, протягом двох годин Андрій з товаришами будував барикади, укріплював їх. Хлопці з його десятки пригадують, що щити йшли на побудову барикади. Але їх не вистачало, щоб зробити щось пристойне — то не був справжній захист. Сили були зовсім нерівні. Зі Стрийської сотні там тоді перебувало 24 людини. Беркутівці почали прориватися саме туди, де їх стояло найменше, розповідають побратими Андрія Корчака.

Ніхто не бачив, як він загинув. Кажуть, що його побили беркутівці і тітушки. А потім під ноги кинули гранату. Андрій отримав черепно-мозкову травму. Можливо, його життя можна було врятувати,  але в ті страшні години усі карети швидкої допомоги були переповнені пораненими. До лікарні бездиханного Андрія привіз небайдужий чоловік на «Жигулях». Але було запізно. Реанімувати не вдалося.

Андрію Корчаку було 49…

Ховати Героя 21 лютого вийшов увесь Стрий. Домовину з полеглим пронесли вулицями міста, зупиняючись біля школи №2, штабу спротиву, з якого він вирушив до Києва, біля пам’ятника Бандері, біля храмів і на майдані Незалежності. Понад дві години прощалися стрияни зі своїм героїчним земляком в Успенській церкві. Владика Тарас Сеньків тоді сказав: «Іменем всіх тут присутніх і не присутніх, всіх, хто приносить молитви по всій Україні за невинно вбитих, за тих, хто стали жертвою відкуплення задля майбутнього, я хочу сказати: вибач, що мусів сплатити своєю кров’ю данину від нашого народу».

У Стрию на честь Андрія Корчака названо вулицю, а Стрийській школі І-ІІІ ступенів № 2, де він навчався, присвоїли його ім’я. Сьогодні, 19 лютого, о 13.00 в Народному домі Стрия презентуватимуть фільм про Андрія Корчака.

Роман Точин

Роман Точин народився 6 серпня 1970 року у Ходорові. Батько помер, коли Ромчик ще був зовсім малим, тож мати Леся виховувала їх з братом сама. Роман завжди відзначався енергійністю: щоранку бігав, купався в озері. Коли підріс, став дворовим заводилою – влаштовував лижні походи, футбольні та хокейні баталії і навіть організував з товаришами боксерський клуб.

Після закінчення технікуму пішов до армії, де служив у хімвзводі. Був всебічно розвиненим. Йому вдавалося освоїти безліч професій (слюсарну та столярну справи, будівельні роботи). Маючи досвід у будівництві і «золоті руки», збудував власний будинок.

У Ходорові його пам’ятають як людину щиру, життєрадісну і великого патріота. Він стояв на Майдані ще в часи Помаранчевої революцiї. Пiсля того, як силовики побили дітей у столицi, одразу зiбрався i 1 грудня вже був на Майданi. Згодом долучився до Першої сотнi – охороняв барикади на Iнститутськiй. Додому за весь час приїжджав лише раз – перед Новим роком. Захворiв, мусив пiдлiкуватися. Але вже через кілька днів востаннє, як виявилося, обійняв рідних і рушив у свій останній похід.

Збереглося відео зі словами Романа Точина, зняте за кілька днів до його загибелі. «Ми захищаємо свою Незалежність, ту, яка є тут у нас на Майдані. Свою свободу, свою незалежність, своє волевиявлення своєї правди. Того, як ми хочемо жити. По-європейськи, в цивілізованому світі. Для того ми і збираємо ці барикади, щоб закрити шматочок тої свободи, яка існує тут на Майдані… Я просто не можу зрозуміти тої позиції наших державних керівників, які до сих пір не чують нас і не бачать. І тому ми боремось за свою незалежність, за правильний уряд, який буде дослухатись до людей, який буде спілкуватись з людьми, який буде чути народ. За порядок. За зміни в державі. За чесний уряд, за нормальні, цивілізовані відносини. Щоб бути щасливим, треба мати родину, мати кохану дружину, дітей, я так думаю. То для мене щастя моє…».

Він пішов у вічність на 44-му році життя. Його вбив снайпер 20 лютого 2014 року, коли Роман намагався витягнути з-під обстрілу поранених побратимів під час контратаки на вулиці Інститутській. Лижний шолом Романа пробила куля. Снайпер влучив у праву скроню. Тіло Героя побратими через деякий час опізнали в готелі «Україна».

Ім’ям Романа Точина названо вулицю у Ходорові та Ходорівську загальноосвітню школу №3, на фасаді якої 22 лютого 2015 року урочисто відкрили меморіальну дошку на честь Героя.

Христина ПАВЛУЧКОВИЧ, Адріан РОМАНЧУК

Обговорення