Говорячи про українське кіно, більшість із нас у першу чергу згадає Олександра Довженка. Ніхто не сперечається про його велич і новаторство, однак у нас, на Західній Україні був свій геній кіно, який народився у Жидачеві на 15 років пізніше, ніж співець зачарованої Десни.

Юліана Дороша здебільшого знають, як піонера  галицької фотографії, котрий залишив по собі понад 12 тисяч знімків, завдяки яким можемо сьогодні візуалізувати для себе епоху першої половини ХХ століття на західноукраїнських землях.

Юліан Дорош

Те, що Дорош знімав кіно також не було секретом. От тільки донедавна усі фільми, крім одного, вважалися безповоротно втраченими. Аж раптом – справжня сенсація не лише для кіноманів, а й для всіх, хто цікавиться історією рідного краю: в архівах діаспори віднайшли фільми Юліана Дороша «Останній салют командирові» (про похорон генерала Мирона Тарнавського) та «Гуцульщина», які датуються 30-тими роками ХХ століття і досі вважалися втраченими. Презентацію фрагментів віднайденого відео цього року вже провели у Львові та Івано-Франківську. Організатори готові продемонструвати кіно і на батьківщині митця, в Жидачеві.

Дороша-фотографа досліджували багато. Про Дороша-режисера відомо набагато менше. Лакуни в творчій біографії нині активно заповнює аспірантка Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, асистент кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка Ірина Патрон. Саме її лекції супроводжують покази віднайдених Дорошевих фільмів.

«Коли я почала цікавитись темою творчості Юліана Дороша, а це моя наукова робота, справді у всіх статтях натрапляла на згадки про те, що фільмів немає. І власне Олександр Дебич був тоді по програмі Фулбрайта в Штатах і за своїм таким зацікавленням почав шукати відео в архівах», – розповідає Ірина Патрон, додаючи, що спадщину піонера галицького кіно Юліана Дороша довелося збирати по архівах діаспори, щоб потім з окремих відрізків відновити частину фільмів.

«Юліан Дорош як кіномитець почав працювати у 20–30-х роках ХХ століття. До його відомих кіноробіт належать: короткометражна стрічка з пластового життя (1928 р.), «Свято молоді» (1930 р., документальна стрічка студії «Соня-фільм» про фізичне виховання молоді «Рідної школи»), етнографічні фільми «Зелені свята» (1931 р.), «Раковець» (1931 р.), «Великдень» (поч. 1930-х рр.), «Гуцульщина» (1933 р.), документальний фільм про посвячення прапора Ревізійного Союзу Українських Кооператив Митрополитом Андреєм Шептицьким (1934 р.), «Гуцульщина перед об’єктивом» (1936 р.), «Фільмові настрої на Великдень» (студія «Фотофільм» 1936 р.), «З фабрики туток “Калина” в Тернополі» (студія «Фотофільм» 1937 р.), документальний фільм про похорон командувача УГА генерала Мирона Тарнавського (1938 р.)», – пише у своїй монографії Ірина Патрон.

Гуцульщина. Світлина Юліана Дороша

До нинішнього року вважалося, що жодного запису вищевказаних стрічок, окрім «Свята молоді», не збереглося.

Окремішно в творчості Дороша стоїть перший знятий на наших теренах повнометражний художній фільм «До добра і краси», який, хочеться вірити, теж колись відшукають і продемонструють. Фільм мав на меті пропагувати український кооперативний рух. Цей фільм є добре пропагований як свого часу, так і згодом, хоча запису стрічки досі не віднайдено. Фільм чорно-білий, але окремі фрагменти кольорові. Знятий коштом Ревізійного Союзу Українських Кооператив при допомозі Українських кооперативних централь. Стрічка була німа, і поляки вимагали, щоби першими йшли субтитри польською мовою, але для Дороша це було принциповим питанням, то ж він домігся аж у Варшаві дозволу на використання лише українських субтитрів.  Сценарій для фільму написали відомі львівські письменники Р. Купчинський та В. Софронів-Левицький.

Режисер намагався передати у картині яскраві сцени з життя українського села, показати унікальність українських народних звичаїв, красу рідної природи. Головний герой — заможний, але вітрогонистий сільський парубок їде до міста на ярмарок. Програвши в карти гроші, потрапляє в бійку і, повертаючись додому напідпитку, ледве не замерзає. Його рятує справник кооперативи з іншого села. Парубок знайомиться з його донькою і закохується в неї — під її впливом читає книгу про українську кооперацію, зацікавлюється нею і стає ідейним кооператором. Стрічка закінчується сценою, де закохані вдвох переглядають книжку «До добра і краси».  Нині цей сюжет може видатися наївним, але так працювало кіно у цілому світі. Згадайте хоча б пропагандистські шедеври улюблениці Гітлера Лені Ріфеншталь,  чи «Кубанських козаків» зі «Свинаркою та пастухом», які возвеличували уявну розкіш радянських колгоспів.

Вежа у Раковці. Світлина Юліана Дороша

«Починаючи з грудня 1938 року фільм з успіхом демонстрували в багатьох містечках і селах Галичини, а після 1939-го його слід загубився. Окрилений успіхом фільму «До добра і краси», Дорош з ентузіазмом пише про можливості українського фільмового промислу на сторінках «Світла й тіні». Вважаючи кіно одним з наймогутніших засобів піднесення культури народу, Ю.Дорош наголошував на необхідності створення культурно-освітніх фільмів для українського села, розкрив перспективи використання краєзнавчих та етнографічних фільмів та окреслив великі можливості українського ігрового кіно», – зазначає Ірина Патрон.

Величезна цінність спадщини Юліана Дороша полягає не так навіть в естетичній площині, як в історичній. Завдяки йому сьогодні можна побачити унікальні кадри з нашої історії та людей, котрі її творили: розкопки Крилоса, українських пластунів, ветеранів УГА, похорони генерала Тарнавського, митрополита Андрея Шептицького, молодого Романа Шухевича.

Довідка:

Юліан-Юрій народився 9 червня 1909 року у Жидачеві в родині митника. Однак невдовзі батько отримав нову посаду і родина переїхала на Тернопілля, а з початку 20-их років Дороші живуть у Станіславі. Там  Юліан закінчує українську гімназію, вступає до «Пласту» і починає фотографувати.

У 1927-1932 роках Дорош навчається на юридичному факультеті Львівського університету. Протягом цього часу він живу у Винниках в двоюрідних братів Івана й Тараса, які були синами знаного педагога та історика Антіна Лотоцького. У цей же час Юліан розпочинає співпрацю з кількома українськими газетами та журналами.

Юліан Дорош за роботою. Біля пам’яткового хреста ХVІІІ століття на місці спаленого татарами села Демні, 1976 р. Фото Ірини Фільварків

Після еміграції родини на Велику Україну у молодого фотографа виникли проблеми з помешканням і роботою. Питання було частково вирішено, коли Дорош отримав посаду фотографа і перекладача у варшавському Товаристві прихильників Гуцульщини, з членами якого вирушив в етнографічну експедицію в Карпати. Гуцульщину він потім зніматиме на плівку ще не раз, у тому числі й у співпраці з Олександром Довженком.

Під час Другої світової творча активність Юліана-Юрія спала, однак після закінчення війни фотограф знову повертається до улюбленої справи.

У 1956 — 1965 роках Дорош — фотограф відділу археології Інституту суспільних наук. Учасник археологічних експедицій інституту. Його фотографії публікувалися в працях з археології, етнографії, народного мистецтва, експонувалися на трьох персональних виставках. Він працює фотографом у Львівському історичному музеї та на кафедрі історії техніки Львівської політехніки.

Дорош є автором двох виданих у Львові книг – «Підручник аматора» та «Побільшення».

Помер найвідоміший західноукраїнський фотограф і кінорежисер 20 липня 1982 року у Львові. На його честь названо одну з вулиць міста.

Уляна ШОРОХ

Обговорення